Доктор Валдас Кілпис. Українська війна. «Зазвичай достатньо двох…»
30.06.2024 13:15
Вчотирьох ми залізли в пару мікроавтобусів. Нога продовжує тиснути по педалі акселератора все глибше і глибше. Попереду довга дорога — тисячу кілометрів до західно-українського міста Івано-Франківська і стільки ж до Донецької та Запорізької областей.
Машини добре напаковані і перевантажені. Волонтери які перетинали вже кордон розповідали нам, що були випадки, коли польські прикоронники придиралися через вантаж. Ми балансуємо на межі. Тут все просто: коли ти проходиш такий довгий шлях, хочеш, щоб українські війська отримали якомога більше допомоги від Литви. Тому ми завантажувалися, вагалися, ми знову завантажувалися, і ми знову вагалися чи не перестаралися?
Все вийшло максимально ідеально. Польські прикордонники та митники досить недбало дивилися на мікроавтобуси нашої не першої молодості. Dopomoga?, da, ona samaja (ru. ua. Гуманітарна допомога?, так вона). Ми прямуємо у бік українських прикордонників. Тут картина трохи інша, гідна окремого опису, який ви знайдете наприкінці цього репортажу.
Як би там не було, печатки прикордонного пункту зібрані, рухаємося в бік Івано-Франківська, де на нас вже чекають люди благодійного фонду «Свій за свого». Там ми вигрузимось,перепакуємось, зробимо перерву і пересядемо на дві інші машини, привезені з Литви і відремонтовані українськими майстрами.Потім рушимо на Схід, у бік фронту.
Вони чекають на допомогу
В Івано-Франківську Юра вже чекає на нас. Це активний юнак, який, як і його батьки, має литовське коріння. Створена ними компанія називається «Ранок». Дійшовши до воріт, бачимо табличку, пофарбовану в триколірні кольори з написаними кирилицею литовськими словами. Я думаю «свої». І я не помиляюся. Родина Анушкевичусів не лише займається бізнесом, а й допомагає українським військам.
Ми розвантажуємо добро, яке привезли. Я б умовно розділив його на дві частини: перша пронизана сентиментами. Всілякі коробочки з дитячими малюнками, побажаннями перемоги та ін. Добре, але… корисно лише частково. Точніше, корисною лише в тій мірі, в якій вона надає психологічну допомогу і усвідомлення того, що українці не залишаються наодинці. Але при підготовці посилки необхідно знати, що вони мають що їсти і вдягти і в будь-якому випадку, Україна — не Центральна чи Південна Африка. З шоколадними цукерками, колою та енергетичними напоями неможливо досягти перемоги. Нам потрібно щось більш серйозне.
Друга частина привезеного добра інша. Дрони, сітки, які більше не використовуються норвезькими рибалками, які захищають солдатів в окопах від дронів, вогнегасники, військові пайки та автомобілі, які прибули з Литви раніше. Ось такі речі плюс генератори в Україні потрібні, як вода. Скільки не візьмеш — все одно буде мало. Внизу напишу, як і куди донатити.
Назустріч фронту
Після ситної вечері засинаємо. Українці люблять смачно поїсти, і це відчувається і на заході, і на сході країни, куди ми виїхали ще до заходу сонця. Дороги не прості. Чесно кажучи, дороги державного значення кращі, ніж у Литві. Коли зїжаєш з дороги — незграбні вибоїни.В автобусах всіх добряче трясло.Ніхто не постраждав.
Несподівано настала ніч. GPS часто блокується в кулуарах, тому не дивно, що ми ніяк не можемо знайти точку дроністів і ночівлю(місце призначення). Вдалині світло, тож рухаємось в його сторону. З’являються двоє озброєних солдатів. Юра з’ясовує стосунки за лічені хвилини: «Зіома? A togo znaješ? Я оттуда” . Ми на зв’язку з людьми нічного патруля. Литовський квас впливає на настрій бесіди в дуже позитивному ключі. Ми віддаємо кілька пакетів.
Обидва бійці на фронті вже не перший рік. Сміються над нашим бажанням вдягнути бронежилети. На запитання, чи не приїжджає той, хто з російської сторони, просто посміхаються. Так, але жилет не допоможе. До речі, окупантів там ніхто не називає росіянами. Для цього є два слова: москалі і ще одне, не зовсім коректне слово, що починається на букву П. Чоловіки вказують шлях до місця нашої дислокації, до дроністів.
Настрої солдатів
Вони бувають різні. Важко говорити за всіх українських воїнів, але я вважаю, що відчув певні тенденції. Ми навіть побували в кількох військових частинах (дроністи та спецпризначенці). Перше, що впадає у віччі це те, що це така непохитна рішучість. «Ми тут, ми будемо боротися до кінця, незважаючи на всі недоліки, дивні рішення уряду та обсяг допомоги», – була найпоширеніша відповідь на запитання »як планується майбутнє,».
З іншого боку, було б наївно говорити, що немає почуття якоїсь тривоги. Боєць підрозділу, дислокованого під Донецьком, відверто розповів про військову допомогу, яку надає Захід. Скажімо, французькі бронетранспортери. Їх вдалося отримати близько 70 штук. Жодна з них не мала необхідних приладів (приладів нічного бачення, радіостанцій тощо) Українці власноруч встановлювали у військову техніку апарати, придбані в цивільних магазинах, тим самим “оживляючи” бронетранспортери. З 70 штук було заведено лише 20.
“Тільки країни Балтії тримають своє слово. Вся військова техніка прибуває повністю укомплектованою та готовою до дії. Також додає запасні частини. Але ВИ невеликі, цього недостатньо”, – сказав військовий.
Командир батальйону (Іван М.) відверто запитує у соцмережах про межу спротиву солдата та “вимушений героїзм”. За його словами, ворог атакує “м’ясом”, а українці захищаються “кільцем нації”. Ці процеси не бескінечні, адже людей стільки, скільки є.
Ми бачили це на власні очі, вживу. Якраз на момент нашого візиту російські окупанти влаштували звичайний наступ. Дрони, що висіли в повітрі, давали можливість спостерігати за ходом бою. Група з близько десяти осіб намагалася закріпитися на підконтрольній українцям території. “Тут атакують бійці їхнього підрозділу “Сомалі”, яких зібрали з в’язниць. Це відходи”, – сказав спостерігач, прилипший до екрана комп’ютерів. Залишилося двоє поранених окупантів. До них пролетіли українські безпілотники з вибухівкою. “Таким достатньо двох гранат”, – спокійно пояснив оператор. Так цього було достатньо.
Людина як хамелеон
Там дешевше. Тому після повернення з фронту ми з Юрою постійно вечеряли в місцевих ресторанах. Здається, він їх знає. Ми були не проти. Українську економіку потрібно підтримувати. За словами співрозмовника, ціни у туристичному Львові значно вищі, ніж в Івано-Франківську. Тут можна ситно поїсти і випити, не витративши навіть десяти євро.
Мене захоплює здатність людей пристосовуватися. Кожен ресторан придбав генератор, тому при відключенні електропостачання вся центральна пішохідна вулиця починає гудіти. Світло знову запалюється і на такі дрібниці вже ніхто не звертає уваги.Продовжують сидіти, спілкуватися, сміятися. До речі, міська влада точно та оперативно інформує мешканців міста про перешкоди в електропостачанні. Кожен влаштовує своє життя таким чином, щоб це не заважало бізнесу або господарству.
Центральна пішохідна вулиця міста обставлена портретами загиблих солдатів. Смерть і життя поруч. Для ресторанів існує неписаний закон — не дозволяти музику. Однак це не означає, що ви не почуєте сміху на вулицях і всі навколо доброзичливі. Навіть нічне виття сирен (у першу ніч Бурштинська електростанція, розташована за кілька десятків км, була обстріляна крилатими ракетами) не вибиває міське життя з колії. За словами місцевих, на сирени реагують не особливо. Прилетить так прилетить.
Що ще потрібно Україні?
Я не буду починати з питань матеріальних речей. З перших кроків на українській землі відчуваєш, що потрапив в інший світ. Не так зручно, безпечно і ефективно. При перетині кордону ми сміялися, що листівка, яку дає прикордонник, на якій потрібно зібрати необхідні штампи, важливіша за паспорт. Якщо ви загубите його, то залишитеся назавжди між кордонами двох держав. Персонаж, втілений Томом Хенксом у фільмі Спілберга «Термінал», застряг в аеропорту.
Ніякої інформації там не знайдеш, одну печатку(штамп) дістанеш в кіоску(будка), іншу вже треба відійти за 100 м і т.д. Це неефективний, відсталий, незліченний всесвіт розлючених людей. Польські чиновники, розташовані поблизу, працюють зовсім по-іншому. На зворотному шляху чарівна прикордонниця з посмішкою розвантажила (оглянула) наш мікроавтобус, щоб не залишилося сумнівів в якості її роботи. Наше рішення щодо алкоголю та сигарет було правильним — ми купували лише стільки, скільки дозволяє закон.
Я кажу все це тому, що перше, що потрібно Україні – це європеїзація державного сектору. Не людина для влади, а влада для людини. Багато негативних речей, не виключаючи військової справи, пов’язані з відсутністю довіри до інститутів.
Багато говорити про матеріальну допомогу не варто. На фронті не вистачає всього. Автомобілі, дрони, генератори — це пріоритет. Якщо хтось має бажання, або ви досі вагалися щодо допомоги — зв’яжіться з нами. (alesia2724@gmail.com, тел. Олеся +370 657 64386, valdas.kilpys@gmail.com). Все буде доставлено в правильні руки.
З дрібнішого: засоби гігієни (пінка для гоління, мило, шампунь, рідина для прання, порошки, вологі серветки, зволожуючі креми для тіла і т.д.) Комп’ютери, комп’ютерна техніка, планшети, різні розширювачі.
Для поранених бійців до госпіталю: тапочки, футболки, спортивні штани, сорочки, засоби для догляду за лежачим пацієнтоми. Маленькі речі змінюють великі. Зло породжується там, де добрі люди нічого не роблять.
P.S. Ми навмисно не публікуємо спільне фото з Донеччини. Один військовий, з яким контактували кілька днів тому, сміявся, дурів, героїчно помер. Не питайте, чому.
